Московська церква Шредінгера та «благоговіння за посадою»

Днями митрополит Сумський Євлогій, поширив цікавий текст (датований 1 червня 2022), який зазначив як «Повідомлення ДЕСС про припинення Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм свого членства у Синоді РПЦ».

Публікація першоджерел — це завжди добре! Текст цього звернення свого часу вже був аналізований. Доводилося писати і про квест з не/існуючим статутом, що перетворив УПЦ (МП) на таку собі «Церкву Шредінгера», що одночасно «незалежна» і «залежна».

Нагадаю, кіт Шредінгера – персонаж уявного експерименту Ервіна Шредінгера, якого поміщено в коробку. У коробці є смертоносний механізм, що з ймовірністю 50% може спрацювати, а може і не спрацювати. Згідно з квантовою механікою, цей кіт перебуває одночасно у двох станах – живий і мертвий. І лише коли відкрити коробку, то можна побачити тільки один конкретний стан: «кіт мертвий» або ж «кіт живий».

На жаль, владика Євлогій за вже недоброю традицією видалив мій коментар, – вочевидь незручний, та такий, що не має чесної відповіді, водночас звинувативши мене у використанні його сторінки. Тому наведу власні враження від тексту окремим постом. Ось, що одразу кинулося в очі:

1. «Засудив війну та висловив незгоду з позицією патріарха Московського і всієї Русі Кирила». Цікаве стилістичне рішення. І це після геноцидів в Бучі, Ірпені та інших містах, після стертого з лиця землі Маріуполя та рясних благословень Кирила Гундяєва, що всі ці вбивства супроводжували! Ця «незгода» читається, як «педагогічний колектив висловив незгоду з поведінкою шановного Андрія Романовича Чикатила».

2. «Адміністративну незалежність, яка й до цього існувала» – тобто Собор чесно засвідчує, що в адміністративному плані нічого не змінилося, стан адміністративних зав’язків і не/залежності, такий самий, як був в 2021, 2011, 2009, 2000 чи 1995. Така чесність похвальна.

3. «[Доповнення та зміни] свідчать про повну канонічну самостійність». Автори тексту вочевидь пропускали класи з канонічного права, і не знають що саме в церковному устрої свідчить про ПОВНУ канонічну самостійність. Або ж навмисно брешуть, сподіваючись на необізнаність адресату та читачів.

4. Вочевидь також, що аргумент про Предстоятеля, який «припинив членство в священному Синоді РПЦ», свідчить про незалежність приблизно так само, як, скажімо, припинення зав. кафедрою членства в академічній раді університету свідчило б про «незалежність» кафедри від університету. Тим більше, що інші професори кафедри продовжують бути членами в цій та інших радах та комісіях.

5. Автори тексту забули зазначити, що всім тим, хто вважає себе й надалі «невід’ємною частиною РПЦ» та поминає Кирила Гундяєва як свого лідера, благословили так вважати і саме так й поминати надалі. До речі, благословили навіть для членів Синоду та у власній єпархії Предстоятеля УПЦ, включно з вікаріями митр. Онуфрія. «Яка згода може бути між Христом і сатаною?» (2 Кор.6:15). Виявляється, жодних проблем з цим поєднанням... якщо ви в УПЦ. Легко!

6. І можливо найголовніше, про що часто не помічають. Рішення Собору взагалі не є обов’язковими. Навіть сказати «бажаними» було б перебільшенням через позицію проводу УПЦ та супротив в офіційному підтвердженні; вимушеними – так. Кожна єпархія та архиєрей, навіть в середині Синоду, може вважати як побажає на власний розсуд, дотримуючись одночасно протилежних тверджень.

Отже, всі ці зміни та «відмежування» Собор благословляє вважати виключно справою ІНДИВІДУАЛЬНОГО ВІДЧУТТЯ кожного архиєрея.

* * *

Але чомусь у всьому винні всі інші: держава, конкуренти, абстрактне суспільство, люди, що просто мають очі і здатні думати. Всі! Тільки не ті, руйнує власну церкву. Будь-які намагання попередити про цілком передбачувані та логічні наслідки руйнівних рішень церковного керівництва, витягти цю «церкву Шредінгера» з жалюгідного та ганебного стану невизначеності в ім’я її ж блага та, зрештою, вже її існування, в УПЦ сприймають, як прояв ворожнечі, як крики «Розіпни!».

Справжніми ж друзями в УПЦ вважаються ті, хто здатен підтримувати навіть найбільш руйнівні та ганебні рішення, виправдовувати їх, жодним чином не намагаючись запобігти трагедії, та щиро вважати їх мудрими. Власне, справжньою мудрістю в УПЦ наразі вважається... тепло-холодність власного Предстоятеля, митр. Онуфрія, з його «мовчанням, що кричить» та тримає УПЦ в ганебному стані невизначеності, підставляючи і вірян, і священиків і наражаючи на небезпеку ввірену структуру. І цю позицію копіюють єпископи, чиє мовчання вже стало симптоматичним.

Ідеалом же вірян в УПЦ вже традиційно вважаються ті, хто опанував мистецтво двоєдумства, тобто «здатність триматися двох взаємозаперечуючих переконань одночасно […]. Говорити явну брехню і одночасно в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним, і витягти його з забуття, як тільки він знову знадобився, заперечувати існування об’єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, — все це абсолютно необхідно. У ставленні до опонентів ключовим словом є чорно-білий.

Так само як і багато слів з новомови, це слово має два взаємнозаперечуючих значення. Застосоване щодо опонента, воно означає звичку безсоромно стверджувати, що чорне — це біле, всупереч очевидним фактам.

Застосоване щодо члена Партії, воно означає цілковито віддану готовність сказати що чорне є білим, коли того вимагає партійна дисципліна. Але не лише називати, але й вірити, що чорне є білим; більш того, знати, що чорне – це біле, і забувати, що колись ти думав інакше». Власне, двоєдумство давно вже стало наріжним каменем церковної Системи.

Чому все так? Тому що благоговіння за посадою та перед посадою на всіх рівнях! Та сповідання непомильності вищих за посадою. Ось так і відбувається поклоніння Системі, замість Спасителя. Тож не слід дивуватися, коли Спаситель полише цей балаган марнославства, де Йому не лиши місця: «Ось дім ваш лишиться вам порожній» (Мф. 23:38).

—

Володимир Мельник, оприлюднено у виданні РІСУ